Пошук

Друзі сайту





Вівторок, 22.08.2017, 17:53
Вітаю Вас Гість | RSS
Сайт комісії викладачів соціально-гуманітарних дисциплін
Головна | Реєстрація | Вхід
Основи філософських знань


Викладач Дроздова Т.В.
 
              Тема 7. Філософська антропологія
                                  Самостійна робота
Уважно ознайомтесь зі статтєю та підготуйтесь до її обговорення.
Спробуйте відповісти на такі запитання:
- У чому автор статті вбачає особливості сучасного суспільства?
- Яким має бути місце людини у сучасному світі?
- Що означає «масова людина»?
- Яким чином «масовій людині» протистоїть «творча особистість»?
- Розкрийте пріоритети розвитку людини.
- Поясніть , що таке «людиноцентризм» в освіті.
- Чому потрібне доповнення знань про людину у сучасному освітньому просторі?
- Поясніть, що таке транскультура і чому вона необхідна в освітньому просторі?
- Зробіть висновок про роль сучасної освіти у формуванні особистості.
- Що Ви знаєте про автора цієї статті?
                                                                                                                                                                                                                                                                                                 В.Г.Кремень
                                                            Особистість у сучасній цивілізації: освітній контекст
     Серед багатьох визначень сучасної цивілізації – постіндустріальна, глобальна, технотронна, інформаційна, постекономічна, фінансова тощо, найважливішим для нас є її інтелектуальний вимір. Адже ми живемо в період становлення суспільства знань, причому не просто знань, які фіксують ті чи інші сторони дійсності, а знань, завдяки яким відбувається становлення нових цивілізаційних вимірів – динамічно стрімких, сповнених несподіваних поворотів, викликів, що вимагає енергії інтелекту, інноваційного мислення і, зрештою, інноваційної людини.
    Одночасно відбувається становлення планетарного комунікативного простору, котрий здійснює суттєвий вплив на всі аспекти життя суспільства, окремого індивіда, на структуроутворюючі компоненти всієї системи культури, науки, освіти. Все це кардинальним чином змінює систему існуючих уявлень про логіку освітнього процесу, ставить завдання виділити його пріоритетні компоненти як домінуючий фактор сучасної цивілізації.
    У зв’язку з цим постає необхідність проаналізувати і дати визначення буття людини в умовах сучасної дійсності, в умовах глобального суспільства, яке пронизує смислова домінанта освіти, знання, мислення, інтелекту. Людина завжди була головним чинником прогресу, від неї залежав і ще більше залежить сьогодні цивілізаційний поступ. У такому випадку постає проблема вияснення особливостей її буття в контексті сучасних суспільних трансформацій, які включені в політику, право, релігію тощо. У чому вони полягають?
    Існує достатня кількість характеристик і визначень сучасного суспільства, але всі вони спільні в одному: втрата духовних орієнтацій у результаті економізації і прагматизації призвело до утворення суспільства споживання, або масового суспільства. Для нього є характерним у першу чергу панування масової культури, тобто по суті витіснення традиційної культури на периферію життя, і перевага технологічних, матеріальних досягнень цивілізації. Все це посилюється тим, що новітні тенденції суспільного розвитку загрожують стиранням різниці між дозволеним і недозволеним, моральним і аморальним, допустимим і несприйнятливим, нормальним і ненормальним, сакральним і мирським. Людина маси втрачає внутрішній зв’язок з глибинними основами буття, безмірно розширяється вакуум бездуховності. Людина стає схильною до самообману, а не до бажання знати правду про сутність, зміст і можливості власного буття.
   В силу цього з новою силою актуалізується проблема людини, оскільки в масовій культурі і суспільстві споживання вона неповна, часткова, нездійснена. Тобто це людина, яка не відбулася. Вона не виконує свого головного завдання – йти шляхом самоперетворення, самореалізації, продуктивної діяльності. Вона не олюднює, не одухотворює світ навколо себе; вона застигла, вона нерухома, і її навряд чи можна називати особистістю. Такій масовій людині важко відповідати на нові виклики соціуму, яких сьогодні стає все більше і більше. Масова людина – це людина «звичайна», «пересічна», підвладна маніпуляціям свідомістю, що стали звичною нормою, а не винятком.
   Можна сказати: ну то й що? Так живе увесь світ. І чи можна це вважати небезпекою? Проте відсутність культурної, особистісної стабільності породжує спустошену душу, а святе місце, як відомо, пустим не буває... Так утворюються умови наповнення цих душ, або точніше, людей, негативною інформацією, якої, попри численні гуманістичні декларації, не зменшується. Урбанізація, постмодернізація, супутні їм технологічна, інформаційна, сексуальна, антропологічна та інші революції мали своїм наслідком підрив, зруйнування в цілому стійкого світу традиційних зв’язків, релігійних і політичних принципів, загальновизнаних духовних цінностей, змішання і стирання кордонів між соціальними групами. У все більшій мірі проявляється тенденція до розмивання поліфонії, самобутності культур, багатства їх проявів, до ствердження єдиних стереотипів, шаблонів, стандартів, однорідності [1, с. 4]. Це реальний факт сучасного життя, який має планетарний характер. Для нашого суспільства він небезпечний тим, що не пройшло відповідної еволюційної стадії, воно не готове до його сприйняття так, як західне суспільство.
   Подібна ситуація завжди і раніше існувала в історії. І як тільки виникала духовна, антропологічна, культурна криза, яка заповнювала культурний простір, супротив неї формувалася нова духовна сила, яка утворювала новий соціокультурний простір і заповнювала його новою системою цінностей. Найбільш яскравий приклад – християнство, яке своєю духовною енергією заповнило споживацьку бездуховність Римської імперії; так само наука Нового часу і пошук нею об’єктивної істини, достовірного знання про природу. З XVII століття наука стала визначальним фактором цивілізаційного життя. Не вдаючись у перелік та аналіз інших прикладів, зазначимо, що сьогодні всупереч «масовій людині», породженої сцієнтизмом і економізмом, приходить творча особистість. Не «просто людина», а саме особистість, яка і може виступати активним суб’єктом соціально-історичного процесу.
   Продуктивна діяльність особистості сучасного суспільства знань може розгортатися у відповідному освітньому просторі. Але що являє собою освітній простір? На наш погляд, це категорія філософії освіти, яка відображає особливості структуротворення інтелектуального життя. Освітній простір характеризує суспільство з боку синтезу людської діяльності по створенню нового культурного, духовного, наукового буття, або ноосфери, що приводить до нової соціальної, економічної, політичної конфігурації суспільства.
   У методологічному плані існуючий освітній простір концептуалізує основні напрямки творчої, пізнавальної діяльності, сприяє їх розгляду у взаємодії з процесом розгортання суспільного процесу, актуалізує питання про піднесення рівня антропологічного фактору в цілісності освітньо-педагогічного розвитку.
  Основним критерієм виділення освітнього простору є широкий спектр освітньо-педагогічної діяльності: теоретичної, наукової, практичної, яка проводиться в навчальних закладах, у структурах Академії педагогічних наук, науково-дослідних та адміністративних закладах Міністерства науки і освіти, включених в систему планетарних інтелектуально-пізнавальних відносин. Специфіка і креативність освітнього простору виявляє себе у взаємодії з утвореними сферами: політичною, економічною, екологічною, релігійною, інформаційною, культурною, етнічною тощо. Їх оформлення відбувалося відповідно до поступу суспільства, і вони з різною інтенсивністю здійснювали вплив на розвиток процесів у світі.
   Освітній простір нерозривно пов’язаний з іншими соціально-просторовими феноменами, утворюючи єдиний ноосферний континуум. Через освітній простір реалізуються найбільш актуальні проблеми і запити сучасної цивілізації. Серед яких одне з перших місць належить проблемі розвитку особистості.
   Які основні пріоритети даної проблеми?
  У першу чергу, на наш погляд, потрібно виходити не з абстрактної людини, а з особистості. Саме вона є об’єктом уваги філософії освіти у всіх її вимірах та іпостасях. Для того щоб бути особистістю, необхідно увійти в смисли і цінності нашого нового часу. Проблема особистості в сучасному освітньому просторі – це проблема нових смислів, які закономірно входять в наше життя. І якщо їм заважати або стримувати, то вони все одно увійдуть силою. До них належить нова утилітарна мораль, свідомість епохи Постмодерну, секуляризація інтелекту, втрата одухотвореності, міфологізація знання, зміна історичних акцентів, переорієнтація з об’єктивного на суб’єктивне. Стосовно останнього, це означає, що соціокультурна визначеність все більше віддаляється від існуючих об’єктивних смислів, набуваючи суб’єктних орієнтацій.   
  Врахування цих особливостей, тобто нового смислового наповнення сучасної епохи, повинно переорієнтувати освітню діяльність на творення людини як особистості. Головна роль, без сумніву, тут належить освіті. Адже особистістю ми не народжуємося, а стаємо, оскільки здатні до постійної самозміни. Особистісні якості ми не одержуємо звідкись гарантовано, а самі виробляємо їх з часом, віддаляючись від природного стану. А виробляємо на основі освіти, знання. Ігнорування ж освітніх практик позбавляє індивіда звання людини, а тим більше особистісності, робить «розмовляючою істотою». «Говорити ще не означає бути людиною» – ці слова булгаковського професора Преображенського доцільно згадувати щоразу, коли говоримо про людську особистість. Освічуємо, просвітлюємо – звідси і філософський зміст поняття освіти як накопичення досягнень у справі уособлення людини. Чим більше знань, освіченості, отже, світла, світлого в людині, тим більше в ній людського, невід’ємного від особистісного «Я».
   Звідси постає проблема людиноцентризму, пріоритету сучасної філософії освіти, центру гуманістичних, освітніх і культурних практик, який акцентує увагу на особистісних цінностях, способах і можливостях їх реалізації. Людиноцентризм – це актуалізація гуманістичних тенденцій у сучасну епоху, відхід від її раціоналістичних, прагматичних імперативів. Адже не секрет, що в багатьох випадках ми спостерігаємо дегуманізацію суспільних відносин, що знаходить реальний відгук молоді, учнів і студентів. Старі форми втратили своє значення і вплив, і тому сьогодні мало вже лише закликів до гуманізму [2, с. 7]. Потрібні нові концепції, нові теорії, до яких і належить людиноцентризм.
   Об’єктивна логіка розгортання сучасного соціально-політичного, економічного і культурного життя перетворює гуманізм, антропологію, мораль, екзистенціалізм на новий тип світогляду – людиноцентризм. В умовах глобалізації, зростання прагматизму і практицизму, наслідку економізації і фінансизації всіх сфер життя людиноцентризм – це нова якість філософсько-освітнього розуміння людини, котра сьогодні переважає як масштаби класичного антропоцентризму, гуманізму, моралізму, так і філософської антропології і персоналізму, оскільки виходить за їхні межі.
   Людиноцентризм відповідає вимогам і запитам сучасної постіндустріальної цивілізації, котра потребує людину знаючу, творчу, ініціативну і разом з тим інноваційно мислячу. У світлі цих вимог людиноцентризм оцінює минулі досягнення і запити сучасності з точки зору своєї загальнородової – метафілософської, світоглядної якості. У силу чого людиноцентризм взаємодіє не з усякою філософією, а лише з тією, яка орієнтована на виявлення внутрішніх, глибинних основ буття людини, дотичних до вищих смислів життя, діючих через життя та енергію мислення.
  Людиноцентризм орієнтує на розуміння того, що в умовах існуючих деструкцій людини, безпрецедентних страшних злочинів, які не може осягнути свідомість, людство здатне вижити, лише відтворивши і поставивши в центр свого існування систему абсолютних цінностей. XXI століття, як зазначав відомий вчений, письменник, гуманіст Д. С. Ліхачов, повинно стати «століттям людини». Тобто пріоритет матеріальної сторони цивілізації повинен перейти до її духовної складової [3, с. 7].
  З цим важко не погодитись, але потрібно уточнити дану думку. Людина – це єдність тіла і духа, загадкове породження природи, яка володіє певною космічною силою, таємничим чином звеличуючись над матерією. А що може пояснити саме так зрозумілу людину? Особливе знання, яким завжди володіла освіта, оскільки за своїм визначенням вона включає в себе все. У межах освітнього простору, у контексті філософії людиноцентризму необхідно обґрунтувати нове адекватне знання про людину. Це повинно бути таким знанням, у якому всебічно обґрунтовується необхідність безумовної переваги духовно-моральної сторони, на основі якої і формується особистість. Без такого знання не буде культурно-інтелектуального зростання, здатного в перспективі привести до перетворення людства. І все це неможливо поза філософією освіти, контекстом людиноцентризму, які становлять основну домінанту освітнього простору по формуванню і творенню сучасної особистості.
  Зазначимо, що постійне становлення, безперервна творча самозміна – характерна ознака людини як особистості. Людиноцентризм орієнтує креативи освітнього простору на те, щоб людина в ньому максимально прагнула подолання природних інстинктів, до створення того, чого, як говорив М. О. Бердяєв, «не було в світі… Будь-яке живе, не охолоджене ставлення людини до людини є творчість нового життя… Особистість є біль. Героїчна боротьба за реалізацію особистості болюча. Можна уникнути болі, відмовившись від особистості. І людина занадто часто це робить» [4, с. 10, 14]. І все для того, щоб вона, людина не забувала своєї відповідальності перед сучасним і майбутнім життям, наступними поколіннями. Усвідомити цю відповідальність покликаний людиноцентризм, який відкриває перед людиною шляхи до виконання того величезного завдання, заради якого вона власне і живе. Звідси постає питання: а чи здатна природа людини до зміни і наскільки на ці зміни впливає середовище освітнього простору? Потрібно виходити з того, що сьогодні виникла і утвердилась нова основа, новий фундамент для реального (а не декларативного, формального) інтегрального підходу до пізнання і самопізнання людини, до взаємодії на новому фундаменті двох галузей науки – природної і гуманітарної. Зазначимо, що сучасна наука виводить на принципово інший рівень наші знання про людину – і не лише про біологію, але й про її психіку, про соціальні і культурні характеристики людського існування в світі. У даному випадку ми повинні серйозно задуматися над питанням про природу людини, переосмислити її в контексті нових наукових знань. А це, у свою чергу, вимагає внесення корективи в освітній простір, доповнення його новими знаннями про людину. Їх головна особливість в тому, що вони ставлять перед фактом перспективи докорінних перетворень людської природи [5, с. 20 – 21].
  У чому вони полягають? Зокрема, сучасні досягнення в галузі нанотехнологій показують, що одним з найважливіших наукових пріоритетів є створення біоорганіки – об’єднання фізики і біології, тобто науки про живу природу. На основі цього наука підійшла до важливого рубежу – моделюванню принципів побудови живої матерії, заснованої на самоорганізації. Скоро неминуче почнеться відтворення систем живої природи. Це переворот у цивілізації – створення біонічних, гібридних приладів і систем, аналогів людських органів почуттів, аж до очей, вуха, носа, шкіри і в кінці шляху найдосконалішого комп’ютера, яким є людський мозок. Гібрид живої і неживої матерії на основі поєднання новітніх технологій – ось головний переворот, який несуть людству нанотехнології. Звичайно, їх втілення в практику життя суттєвим чином змінює систему світогляду, на що повинна активно реагувати філософія освіти, вносячи суттєві корективи в свої практики.
  Ці та інші питання сьогодні є особливо жагучими, оскільки ми постаємо перед перспективами докорінних перетворень людської природи. В епоху безмежних технологічних можливостей людська істота починає сприйматися як поле, полігон для реалізації різного роду конструкторських проектів і задумів. Тим самим ми підійшли до питання про ціннісний зміст, ціннісне наповнення природної сутності людини. Іншими словами, коли мова йде не просто про пізнання людини, але і про різного роду впливах на неї, то потрібно замислитися про наслідки цих впливів, а також про їх мету і призначення.
  У зв’язку з цим потрібно розрізняти виправдане і несприйнятливе, для яких використовуються терміни «терапія» і «покращення». Терапевтичні впливи призначені для відновлення природи людини, а не для її зміни. Інша справа – покращення, вплив якого спрямований на перетворення природи людини. А це означає не що інше, як повернення до євгеніки. Не такої, яка практикувалася в нацистській Німеччині, але все ж таки спрямованої на покращення природи людини. Якщо декілька десятиліть тому переважаючим було уявлення про ключову роль соціальних факторів, сьогодні ж більш популярні погляди тих, хто вважає вирішальним вплив спадковості (генів) [5, с. 24]. Отже, перевага біологічного, природного над соціальним, духовним. А це означає якісну переорієнтацію освітньо-виховної роботи, начального процесу, оскільки наша педагогічна наука подекуди орієнтується все ще на принципи соціального детермінізму.
  Зазначимо, що бурхливий процес біологічних наук з значною мірою обумовлений зрушеннями соціально-культурного порядку. Адже дослідження у сфері генетики людини стали безумовним пріоритетом не лише для сучасної науки, але і для сучасного суспільства. Разом з тим більш висока довіра до біологічних трактувань природи людини на противагу трактуванням соціологічним і навпаки – це в кінцевому підсумку вибір, який робить людина або суспільство, але на певному рівні розвитку свободи мислення. В епоху домінування єдиного світогляду, єдиної ідеології цей вибір був неможливий. Можливість вибору, який має сучасна людина, обумовлена розширенням освітнього простору, включення в нього нових знань, які формують нову людину.
  Разом з тим ми не повинні вдаватися в крайності. Посилатися лише на досягнення біологічної науки, генетики – це свого роду утопічний проект, яких достатньо пережило наше суспільство і людство в цілому. Дійсно, вони зараз живлять наше мислення, тішать можливостями збереження здоров’я, перспективами довголіття і навіть безсмертя. Проте для освітнього простору важливим залишається усвідомлення, що не лише біолого-генетична програма, яка, безумовно, сьогодні домінує, але і соціально-культурна програма, перетерпівши науково-пізнавальні трансформації, як і біологічна, здобуває нові можливості для свого розвитку і практичного втілення. Отже, перед філософією освіти і педагогікою постають такі завдання, які вимагають інноваційного підходу і творчої, інноваційної культури мислення.
  Визнаючи як пріоритет проблему особистості, ми повинні виходити з необхідності удосконалення самого освітнього простору. Це означає, що наші швидко зростаючі можливості маніпулювання людським організмом і психікою разом з технологічною спрямованістю сприйняття і користування цими станами дозволяє переходити від «природних» до «інтенцій них» способів соціального конструювання [6].
  Природний спосіб – це соціальне «конструювання реальності», яке можна охарактеризувати як дескриптивне. Тобто соціальний світ описується таким, яким він є сам по собі. Ці явища просто відбуваються з нами або навколо нас, незалежно від наших бажань, планів тощо. Вони не йдуть так далеко, щоб їх значення можна довільно формувати і переоформлювати. Інтенційний спосіб, у свою чергу, є складний синтез технологічних можливостей спрямованого втручання і разом з тим втілення в довільних і свідомо проектованих соціальних намірів, вірувань, норм тощо. Отже, у цьому випадку ми одержуємо щось на кшталт «конструктивного конструктивізму». Безумовно, соціальні, освітні, культурні, тобто людські дії такого роду є цілком звичними; головним же є те, що інтенцій не соціальне конструювання спрямоване на досягнення незвичних цілей. Наступний момент – виникнення нового світу, нової цивілізації, в якій живе і житиме людина. Коли ми говоримо «постіндустріальна цивілізація», «інформаційна епоха», «глобалізація», постмодерн тощо – це не просто означення, а головні характеристики сучасного, по суті нового життя. Нове – це технологія копіювання, клонування, новий віталізм і новий гуманізм. Все це називається «техновіталізм» – vita (життя), підміняється vitr (у штучному середовищі), або на virt (віртуальний, уявний, симульований). Зростає могутність техніки, все тісніше нас оточує віртуальне царство, все просторнішими стають екрани комп’ютерів і телевізорів, все більше множаться зони комунікації тощо. Все це нові складові буття, що змушує вносити корективи в освітній простір, у навчальні програми, у формування нової людини.
  Сучасні технології намагаються створити штучне життя і штучний розум, які переважають людський. На думку вчених, ми стоїмо на порозі нової загадкової форми життя в самій техніці, яка утворює техносферу, котра пронизує собою все природно-біологічне. Медичними протезами, інформаційними приладами, комп’ютерними вірусами, засобами масової інформації це нове життя проникає в найменші пори нашого життя. Техніка виявляється вітальнішою, тобто життєвішою багатьох організмів, які витісняються з нашої планети. І сама людина інтегрується в техносферу, поступово насичуючи організм більш об’ємними елементами техно-інформаційного середовища, які «одягаються» і «знімаються» (як одяг), тобто замінюються.  
  Деконструкція, про яку говорили постмодерністи, вносить зміни в нашу ідентичність. Вектор руху в культурі, наприклад, вказує саме деконструкція: ми розприроднюємо, розвтілюємо себе в міру культурного становлення і самовиразу. Ми все менше стаємо на себе схожі, і найбільші культурні прориви відбуваються саме на межі культур, коли чорний опиняється в полі білої культури, українець – в полі західної або східної культури, чоловік – у полі жіночої культури або навпаки. Перехрещення кордонів між мовами, етносами і всіма іншими ідентичностями – ось джерело найбільш «гарячої» культурної творчості. Всі великі творці культури – українські, російські, західні – всі були у різному ступені багатомовними, ідентифікованими в інші культури. А хто й не був, наприклад, Шевченко, однаково перебували в космосі багатокодової, граничної з європейською культури.
  Росія до Петра І залишалася монокультурною і мономовною країною, ніяких культурних проривів і тим більше всесвітньо значимої літератури в ній не створювалося. Те саме можне сказати про Японію до середини ХІХ століття, інші країни. Культура вийшла за межі традиційності, і тепер тільки тому і має якийсь сенс, оскільки перетворює нашу природу, робить нас відступниками свого класу, статті, нації. Культура – це переселення душі з тіла в тіло ще за життя. Сьогодні в освітній простір активно вторгається транскультура. Це – нова сфера культурного розвитку за межами існуючих національних, расових і новітніх професійних культур. Це область поза існуванням, поза місцем знаходження, це свобода кожної людини жити на межі або за межами своєї «вродженої» культури, білої чи чорної, російської чи української, чоловічої чи жіночої.
  Хоча культура в міру свого становлення відокремлюється від природи, вона зберігає в собі багато природного, етнічного, психофізичного, соціально-класового. Первинна, рідна, вроджена культура – українська, німецька, чоловіча, жіноча – це застиглість на тілі природи, система психофізичного примусу, символічного насилля, визначених ролей та ідентичностей: «національний характер», «чоловічий», «жіночий» стиль тощо. І в цих застиглих ідентичностях транскультура здійснює «вибух» [7, с. 215 – 216].
  Це ж саме можна сказати про введення інноваційних практик і технологій в освіту, що утворює трансосвіту. Наприклад, введення 12-бальної системи якісно змінило не просто систему оцінювання знань учнів і якість підготовки, але й саме ставлення до особистості учня. Ми знаємо, що освіта звільняє людину від диктату невігластва, детермінацій антикультури. Людиноцентризм у трансосвіті, або в новій сфері освітнього розвитку – це продуктивний порядок звільнення, на цей раз від догматичних постулатів, залежності від методологізму, усталеного традиціоналізму просвітницької педагогіки.
  Як традиційна, сьогоднішня культура, в рамках якої відбувається наша вихідна ідентифікація, все більше сприймається як минуле, «вчорашнє» людства, як якась друга природа, звільнення від якої відкривається простором транскультури, так само сучасний освітній простір наповнюється новими смислами через орієнтацію на людину. При цьому трансосвітній простір не відміняє набутого освітнього досвіду, сукупності знань та педагогічних символів, виплеканих у національній традиції.
  Перебування в культурі веде не до зникнення нашого фізичного тіла, а до того, що зникає рабство у тіла. Так само вихід в у сферу трансосвітнього простору не усуває значення первинного педагогічного досвіду, а навпаки, посилює відчуття його специфіки, тому що будь-який елемент тепер не унаслідується як традиція, а вільно вибирається, як художник вибирає фарби, щоб по-новому їх поєднувати в картині. Трансосвітній простір користується палітрою всіх передових освітніх практик, які зрештою приводять до нової якості знання і до нової, інноваційної людини. Людина в новому трансосвітньому просторі сама вибирає, до яких знань їй долучатися і якою мірою їх зробити своїми. Головне – не застигати, не зупинятися в існуючих знаннях, а спрямувати енергію особистості на підрив усіх символічних залежностей, які стали її «другою природою».
  Енергійна сила нової реальності – техносфера, інформація, комп’ютеризація, транскультура, глобалізація, постмодернізм тощо, як вибухова хвиля проходить через увесь сьогоднішній розвиток цивілізації. Вона обіцяє до середини нашого століття підняти її вгору майже по вертикалі, тобто перевести із звичної колії руху. Це – зсув тектонічних плит культурного, наукового і освітнього фундаменту, що посилює тенденції до дестабілізації, самопідриву звичного культурно-освітнього життя, котре після вибуху (як галактика) всіма своїми розірваними частинами розлітається в раніше закриті простори інших освітніх практик.
  Тому нам всім, враховуючи дану ситуацію – інноваційний характер сучасного освітнього простору, який у свою чергу вимагає інноваційної людини, – потрібно перекваліфікуватися. Це означає не тільки йти в руслі звичних знань, які ми не повинні ігнорувати, але й готувати себе до діяльності в нашому освітньому просторі, що постійно оновлюється. Лише інноваційне суспільство, яке вміє цілеспрямовано виходити із своєї культурної, освітньої закритості, має шанс чітко, самостійно, із знанням справи пережити вибухові виклики, які супроводжують трансформації росту, зростання цивілізації.
   Література
1. Гадышев К. С. Масса. Миф. Государство // Вопросы философии. – 2006. – № 6.
2. Кремень В. Г. Філософія національної ідеї: Людина. Освіта. Соціум. – К., 2007.
3. Киселёв Г. С. Смыслы и ценности нового века // Вопросы филисофии – 2006. – № 4.
4. Бердяев Н. А. Проблема человека. – М., 1993.
5. Юдин Б. Г. О человеке, его природе и его буду щем // Вопросы философии. – 2004. – № 2.
6. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания. – М., 1995.
7. Эпштейн М. Нулевой цикл столетия // Звезда. – 2006. – № 2. – С. 215 – 216.
 
                                                                                                                                                                                                             В. Г. Кремень 
 
                  ПИТАННЯ ДО ЕКЗАМЕНУ
Поняття світогляду, його значення в житті людини і суспільства.
Структура світогляду та його функції.
Типологія світогляду: наївний реалізм, міфологія, релігія, наука, філософія.
Термін «філософія». Історичні витоки філософії. Класичні проблеми, розділи і функції філософії.
Зміст категорії буття. Основні форми буття.
Матерія та її властивості.
Проблема свідомості. Свідоме і несвідоме.
Діалектика, її витоки.
Діалектика як теорія і метод.
Принципи, категорії, основні закони діалектики.
Альтернативи діалектики: метафізика, еклектика, софістика, синергетика.
Витоки гносеології.
Основний зміст і форми пізнавальної діяльності.
Об’єктивна реальність і суб’єктивне пізнання.
Чуттєве споглядання, понятійне (категоріальне) мислення, практика: характер їх співвідношення.
Істина, її характеристики та критерії. Проблема істини.
Методи і форми пізнання. Особливості наукового пізнання.
Практика як спосіб ставлення і відношення людини до світу і до самої себе.
Загальна структура практичної діяльності.
Типологія видів практики: виробнича, соціальна, політична, духовна.
Діяльність, практика, праця.
Практика і творчість.
Види творчості та їхня специфіка.
Продуктивне і репродуктивне у практиці.
Практичний характер технічної творчості.
Природа як предмет конкретно-наукового і філософського осмислення.
Сучасна наукова картина світу. Концепції походження космосу.
Гіпотези виникнення життя.
Моделі антропогенезу.
Філософська концепція людини – основа наук про людину.
Філософія особистості.
Особистість як продукт соціального середовища, особливості її історичного розвитку.
З історії глобалістики. Закон Т.Мальтуса. Ідеї В.Вернадського про ноосферу. Теорія «обмеженого споживання» Ауреліо Піччеї.
Глобальні проблеми сучасності.
Імперативи виживання людства.
Планетарна спільність історичної долі людей у сучасних умовах.
Еволюція і типи релігій.
Первісні релігії.
Локальні релігії.
Світові релігії.
Релігійні конфесії та напрямки.
Особливості фо

Copyright MyCorp © 2017