Соціально-гуманітарні дисципліни - Історія України (спецкурс)

Походження українців (У світлі сучасних поглядів на етногенез)
Походження українців, як і більшості народів світу, ховається в глибокій давнині. Ранні етапи етногенезу сягають дописемної доби і можуть бути відтворені лише за наявності археологічних (якоюсь мірою і мовних) джерел. Але, хоч пізні етапи, починаючи із Середньовіччя, і пізніші так чи інакше відображуються у писемних джерелах, це ще не дає відповіді на питання про утворення сучасної української нації.
Чому це так? Однозначної відповіді на це не знайдемо в жодному спеціальному дослідженні. Можна, дещо узагальнюючи, сказати так: етногенез (націогенез) — це тривалий і дуже складний процес, під час якого відбувається багато перетворень. На різних етапах може відбутися злиття з іншими етносами і навпаки — відгалуження якоїсь частини від спеціального стовбура; можуть статися зміни у назві народу (етноніму), а також його політичному статусі—державному або недержавному. Процес утворення державної або, як кажуть, «модерної» української нації завершується із здобуттям Україною в 1991 році незалежності і будівництвом своєї держави.
На це звертає увагу історик Я. Грицак у своїй монографії «Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст.» (1996). Можна сказати, що українці як нація перебувають на певному етапі свого розвитку, пройшовши ряд трансформацій, під час яких відбувалося перетворення «аграрного, малограмотного і маломобільного суспільства на індустріальне, освічене і мобільне із широкими політичними правами... для всіх його членів, а не лише для верхівки» (Я. Грицак).
Разом з тим здобуття державного статусу Україною поставило і перед політиками, і перед істориками питання, кого вважати українцями: чи лише представників українського етносу — носіїв мови, етнічної культури, самоусвідомлення свого українства, — чи всіх громадян України, незалежно від їх етнічного походження (такі складають майже третину усього населення України)? В останньому випадку йдеться про націю політичну. Так, усі американці незалежно від етнічного походження — громадяни Америки.
Нині в усьому світі спостерігається рух «недержавних» націй до утворення своєї держави та етнічних груп у складі інших держав —до автономізації та етнічної ідентифікації. Про це, зокрема, свідчать події на пострадянському просторі (а також у канадській провінції Квебек, рух іспанських басків та ін).
Неважко помітити в дослідженнях з націотворення в Україні одну особливість: формування «сучасної», «модерної» нації пов'язується з глибинним архаїчним процесом етногенезу. Старі, «домодерні» сили продовжують впливати на утворення сучасних націй, за Я. Грицаком, «виявляючи подиву гідну здатність до виживання і пристосування до нових умов, іноді, навіть, підпорядковуючи собі процеси модернізації». Дослідник ставить питання про роль глибокого архаїчного минулого в історії творення сучасної української нації.
До цього питання ми повернемося в даному нарисі.
У світлі даних сучасної науки українці належать до великого світу слов'янства, його східноєвропейської (разом із білорусами та росіянами) гілки. Протослов'янський етнос, із якого пізніше вийшли усі слов'янські народи, почав формуватися на північно-західних землях України, які включають і Фастівщину, у ІІ-І тис. до н.е.
В археологічних пам'ятках Фастівщини (а також мовних реліктах — назвах річок та урочищ) зустрічаємо виразні сліди етнокультурного та мовного розвитку і поступової трансформації етносоціальних спільностей, що були частиною загального процесу етногенезу слов'ян, і, зокрема, українців. Цей процес охоплював, як вже йшлося, значний регіон Східної Європи на просторі у межах великих водних артерій — Вісли на заході, в нижній течії, і Дніпра на сході, в його середній течії. З півночі ця територія мала природний кордон — річку Прип'ять, на півдні — всю лісостепову зону Правобережжя.
В географічному розумінні означений регіон України можна вважати давньою «екологічною» нішею, яка зараз є екологічним тлом життя українців. Це не є перевагою українців як автохтонів, не є свідченням їхньої давності, хоч ці мотиви іноді трапляються в публіцистиці псевдопатріотичного характеру.
Виявлені на землях Фастівщини в селах Мала Снітинка, Малополовецьке, у самому Фастові — в урочищах Заріччя та Снігурівки пам'ятки тшинецької культури (ХV-ХІІ ст. до н.е.) прямо свідчать про розселення тут протослов'янських племен із середини бронзового віку. Ототожнення тшинецької культури з протослов'янами обгрунтовується в науці найперше суцільною територією, на якій поширена ця культура, між Віслою і Дніпром. Саме вона, за середньовічними джерелами, була заселена давньослов'янськими племенами (венедами, антами, склавинами). І по-друге, з цією територією пов'язані слов'янські назви річок, що засвідчує прадавнє коріння слов'янського етносу на ній. В наступні віки на цих землях історико-культурна ситуація змінюється. Через ці землі пересуваються мігранти на захід та у зворотному напрямку. Деякі з них осідали і змішувалися з місцевим населенням — автохтонами. На півдні у тісних контактах із протослов'янськими племенами довгий час перебували іраномовні скіфи та сармати. Слов'яни входили в політичні об'єднання з ними, що позначалося як на мові, так і культурі, в цілому — на етнокультурному розвитку.
Ці особливості на кожному етапі відбивають пам'ятки археології. Від тих давніх-давен до часів формування українського етносу відбулися чималі зміни у розвитку місцевого населення.
Змінювалися мова, культура, соціальний лад і політичні устрої, але особливості місцевого населення не втрачалися повністю. Минуле входило у сучасність.
Тривалий час у питанні про наукове вивчення і тлумачення усього, що стосується українців (за браком достатнього фактичного матеріалу), переважали хоч і протилежні, але позначені суб'єктивізмом і політичною заангажованістю погляди, буцімто українці не є самостійною етнічною одиницею. На зламі XVIII-XIX століть, коли українці в межах своєї території розселення перебували у складі інших держав, де нищилася їхня історична свідомість, склалися певні традиції: російська, згідно з якою українці розглядалися як полонізовані росіяни, і польська, згідно з якою ті самі українці розглядалися як зрусифіковані поляки.
Звичайно, в поділеному навпіл народові, який не мав своєї держави, вплив — з одного боку, польської мови та культури, з іншого — російської був досить значним.
Пожвавлення в україністиці збігається з тим періодом у загальноєвропейській історіографії, який визначається як історичний романтизм — йому притаманна була саме національна ідея. В історіографії відбиваються реальні процеси формування європейських націй, початок їх припадає в основному на Х\/ІІ-Х\/ІІІ століття, а завершення (з утворенням власних держав) — на XIX століття.
Впливовими стали на цей час теорії походження українців, запозичені з історичних творів класиків української історіографії, М. Максимовича, М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського, І. Срезневського, О. Єфименко, А. Преснякова (до речі, подибуємо серед них як українців, так і росіян та поляків), в яких обстоювався альтернативний російсько-польській традиції погляд на українців як давній, автохтонний на своїй території народ, що створив у давнину свою цивілізацію, мав свою державу і має виборювати свою незалежність та право зберегти свою самобмутність і культуру.
«Українське відродження» сприяло формуванню національної свідомості українців. Праці істориків повертали їм історичну пам'ять, без якої не може існувати жоден народ як етнічна та соціальна цілісність.
Проте в науковому плані проблема етногенезу на той час в цілому залишалася невирішеною. Етнічна проблематика ще довгий час перебувала в полоні політичних та ідеологічних спекуляцій, міфотворення.
Певне зрушення у розвитку цього напрямку науки відбувається аж у 60—70 роках XX століття. З'являється ціла плеяда вчених, які розробляють питання етногенезу, зокрема досліджують етногенез слов'ян. Як зазначив 1978 року на науковому симпозіумі у Києві В.Гензель, польський історик і археолог, один із «старійшин» слов'янознавства, лише на той час досягнення в археології, мовознавстві, антропології та інших суміжних науках дали змогу наблизитися до наукового розв'язання проблеми походження слов'янських народів, поставити ці дослідження на науковий ґрунт. Утім, проблеми походження українців залишалися поза цією загальною течією в етногенетичних студіях. Ідеологічна і політична підоснова цього нині вже не потребує спеціальної аргументації. Це був час свідомого нищення будь-яких українських національних символів, національної пам'яті, репресій проти багатьох вчених, які займалися українською тематикою. Рукописи книг із цієї проблеми (наприклад, праця етнографа Гуслистого) відправлялися на полиці архівів.
В розробці проблем етногенезу у 70-х—80-х роках найвпливовішими виявилися дві теорії: соціологічна та геобіологічна. За уявленнями представників першого напрямку, природа етнічних змін (процесів і самого етносу) зумовлена загальносоціологічними законами. У працях Ю. Бромлея в основу поняття етнос (і похідних від нього — етнікос тощо) взято категорію «соціальний організм». У теоріях, заснованих на марксистському розумінні детермінованості історичного процесу, етнічні процеси мали періодизацію відповідно до змін соціально-економічних формацій від «нижчих» форм до «вищих». У своєму найбільш догматичному вигляді ця теорія не визнавала різнофакторних впливів та взаємообумовлень, виключала будь-які інші, крім соціо - економічної, детермінації.
Та головним висновком Ю. Бромлея та інших представників цього напрямку слід вважати тезу, що хоч соціум і впливає на стан етносу (залежно від нього останній переживає піднесення чи занепад), проте етнос не може бути ототожнений з суспільно – економічною формацією.
Другий напрям представлений оригінальною концепцією Л. Гумільова, згідно з якою етнос є породженням суто біологічних законів Він підкидає історичний шлях формування етносу. «Становлення етносу — етногенез — знаходиться глибше, ніж видимі історичні процеси, які фіксують джерела. Історія може допомогти етнології, але не змінити її», — пише дослідник. Кожний етнос, за Гумільовим, детерміновано біологічно; термін існування етносу обмежений особливим станом активності останнього, так званою «пасіонарністю». Народ як етнічна єдність формується внаслідок «пасіонарного вибуху» й існує завдяки інерційній енергії — 1000-1500 років. Далі етнос перетворюється на релікт або ж асимілюється іншими етносами. Звичайно, історія знає чимало випадків загибелі етносів, а також асиміляції одних етносів іншими. Відомо чимало прикладів етнічної інтеграції кількох етносів, варіанти якої різноманітні. Іноді перемагає мова одного з етносів і самоназва іншого - як у випадку з балканськими болгарами; або перемагають і мова, й етнічна назва лише одного з етносів — як у випадку з угорцями. Визначаються і різні стадії етнічної консолідації (або диференціації), що залежать від зрілості «соціального організму», його стійкості та стабільності. Суто біологічними причинами такі зміни пояснити не можна, як і не можна вбачати їх проявом лише соціологічних закономірностей.
Зіставляючи обидві теорії — соціологічну і природничу, — помічаємо, що по-різному пояснюючи механізм етнічного процесу, його рушійні сили, вони збігаються в тому, що народи не є сталою раз і назавжди категорією, вони не довічні. В ході етногенезу відбуваються різноманітні трансформації (об'єднавчі, роз'єднувальні процеси), територіальні переміщення, втрата чи зміна етнічної назви. Живі («пасіонарні») етноси — це етносоціальні організми. Не вдаючись до подробиць дискусії, визначимо зі свого боку, що найрозвиненішою формою етносоціального організму є держава, в межах якої державний етнос перетворюється у сучасну націю. При вирішенні питання про етногенез українців будемо орієнтуватися на подані вище теоретичні засади.
Українці є одним із трьох східнослов'янських народів, однією з гілок слов'ян. Питання про час походження українців, як вже йшлося, дискусійне в історичній літературі. Російська офіційна історіографія XIX століття започаткувала концепцію, за якою історія більшої частини України, особливо Середньої Наддніпрянщини, в докнязівські та великокнязівські часи була пов'язана з «великоруським племенем» (за тодішньою термінологією), яке після татарської навали емігрувало на північ. Пізніше буцімто на цих землях з'являються українці-малороси із Західної України. Ця концепція нібито ставила на науковий ґрунт посягання московських царів, а пізніше — імператорів на володіння всіма землями, що входили колись до Київської держави — Русі.
Цій концепції протиставив своє бачення походження українців М.Грушевський. На його думку, українці — спадкоємці середньодніпровського племінного об'єднання IV-VII століть, відомого під назвою анти. Українськими вважав Грушевський і шість літописних племен південно-східної Європи: сіверян, полян, деревлян, дулібів, уличів і тиверців, які наприкінці І тисячоліття займали землі від Дністра на заході до Дону на сході, включаючи Середню Наддніпрянщину, а також і державу Київська Русь.
У сучасній науковій літературі продовжує дебатуватися питання про «давність» українців. У деяких історичних працях (ми б не відносили їх до наукової продукції в точному значенні цього слова) з «найдавнішими» українцями ототожнюється населення трипільської культури, яке заселяло землю сучасної України у IV-ІІІ тис. до н.е. Прибічники цього положення спираються на погляди В. Хвойки, який у кінці XIX століття відкрив перші трипільські пам'ятки на Середній Наддніпрянщині і вважав, що вони належали раннім слов'янам.
Визнаємо, що справді деякі особливості Трипілля, такі зокрема, як характер жител, окремі риси ужиткового мистецтва (поліхромія в орнаменті кераміки), використання волів як тяглової сили («культура на волах») тощо дали пізніше підстави В. Петрову на основі етнографічних паралелей і автохтонізму трипільців вказувати на зв'язок трипільської культури з етногенезом українців. Проте цей видатний вчений, історик, етнограф, археолог ніколи не стверджував, що українці і трипільці — тотожні поняття. Навпаки, він наголошував, що між ними була не одна епоха перетворень, катастрофічних змін і трансформацій. Цей зв'язок слід розуміти діалектично, в певному історичному контексті.
Сучасні дослідження довели, що трипільська культура існувала до слов'янської доби, коли тільки-но почався процес «індоєвропеїзації» населення півдня Східної Європи.
Щодо етнічної спорідненості антів і українців, то вони теж не ідентичні. Антське політичне об'єднання («держава», союз племен) проіснувало від IV до початку VII століття н.е. і розпалося. Так називалася група східнослов'янських і, ймовірно, «слов'янізованих» іраномовних (сарматських) племен, що мешкали на Середній Наддніпрянщині.
Отже, автохтонне населення України в різні часи входило до різних етнічних (етносоціальних) утворень. Лінгвістичні джерела свідчать, що на теренах України звучали різні мови, релікти яких присутні в сучасній українській мові.
Український народ склався на цій території, і це визначає глибокі протослов'янські корені його культури, що сягають глибини тисячоліть. На інших теренах слов'яни розселяються пізніше, серед інших етносів — на північному сході між фінно-уграми, на північному заході — між балтами.
З цього приводу М. Брайчевський зазначає, що утворення трьох східнослов'янських народів — українців, росіян і білорусів не було подією «одного акту». Етнічні особливості, що відрізняють їх один від одного, складалися поступово, протягом тисячоліть. Етнічний розвиток Русі йшов за схемою: анти — первинна Русь VII -VIII століть — Київська Русь ІХ-ХІІІ століть — українці. У першій половині XI століття від спільного стовбура відгалужується білоруська етнічна спільнота (Полоцька земля, Псков, Смоленськ); у середині XII століття визначилася російська спільнота, територіальним ядром якої стали Суздальська і Ростовська землі.
При цьому генетичною базою формування українського народу лишається первісний давньоруський стовбур.
Щодо етногенезу слов'ян М. Брайчевський пише: «Створення слов'янських народів предстає не як міфічне розселення «праслов'ян» з якоїсь міфічної прабатьківщини (хоч не можна заперечувати і факт реальних міграцій), а як поступове втягування все нових і нових етнічних груп в процес слов'янської етногонії».
На відміну від сказаного вище, у деяких публікаціях на цю тему, що побачили світ останнім часом, зокрема, в праці В. Смолія та О. Гуржія «Як і коли почала формуватися українська нація» (К., 1991), їхні автори повертаються до старої схеми радянської історіографії. Як свідчать вони самі, «використано традиційний понятійний апарат» — виходять із того, що «народність є продуктом феодального способу виробництва». А з переходом до капіталізму «народність переростає у вищу етносоціальну спільність, якою є нація. Остаточно та чи інша нація конституюється з утвердженням буржуазного суспільства». Безперечно, як про це вже йшлося, зв'язок між певною соціально-політичною системою і етнічною спільністю існує: зміцнює її чи послаблює. Але маємо наголосити, що не в такий «прямолінійний» формаційний спосіб. Саме на прикладах зіставлення цих двох ліній етногенезу російського й українського етносів ми переконуємося, що прямої залежності від формаційної стадії етнос не знає (буржуазні відносини в Росії перемогли у другій половині XIX ст.).
Автори зазначеної монографії наполягають на тому, що формування трьох східнослов'янських народів почалося за доби «феодальної роздробленості», у XIІ-ХІІІ століттях. На це впливає і загарбання іншими народами колишніх земель Київської Русі, що призвело до «відокремлення південно-західного і західного регіонів від північно-західного».
Всупереч численним науковим фактам, що свідчать про поступове (історичне) накопичення етнічних особливостей і конкретних внутрішніх та зовнішніх факторів, які мали сприяти консолідації етносів, висувають стару платформу, за якою існування єдиної давньоруської народності було перерване феодальною роздрібненістю і татарською навалою, стало причиною утворення нових етносів, зокрема українського. З теоретичного боку це нісенітниця, що суперечить будь-якій теорії, зокрема власне «марксистській». Не беруться до уваги ні спадковість еволюційного розвитку, ні конкретні обставини, ні етапи, що мали вести до консолідації кожного зі східнослов'янських народів. Генетично пов'язані між собою спільності (але не тотожні) — і анти, й Київська Русь, Литовська Русь (населення колишньої Київської Русі, що увійшло у ХІ\/-Х\/І століттях до Великого князівства Литовського) сконсолідувалися в етнос, який саме в XVII столітті дістає самоназву — українці. Поява самоназви етнікону свідчить про певний зламний момент в етногенезі.
Перш ніж спробуємо відкрити тло, проаналізуймо історію самої назви: Україна — українці. В науковій і публіцистичній літературі є спроби пов'язати самоназву з епізодичними згадками в літописі назви етноніму «Україна». Вперше, як відомо, слово «Україна» фіксується у Іпатіївському літописі під 1187 роком у зв'язку зі смертю переяславського князя Володимира Глібовича: «И плакашася по нем Переяславщина..., о нем же Оукраина много постона».
Деякі історики тлумачать слово «Україна» як російське «окраина» (кінець). М. Брайчевський висуває, на нашу думку, логічні тлумачення. Він вважає назву «Україна» похідною від терміну «край» — країна (синонім слова «держава»). І визнає його в межах Південної Русі, що відповідає сучасній території української держави.
Є й інші лінгвістичні теорії. За однією з них слово «Україна» виводять з іраномовного «орк» (переходить в «укр»), що означає «орачі» (країна орачів тобто, землеробів). Але це ненадійний аргумент.
У литовську добу, з XIV століття все ще вживається етнонім «Русь», а саму державу нерідко називають Литовсько-Руською (у складі її перебувають литовці, українці, білоруси). З доби Речі Посполитої (XVII ст.) поширення набуває етнонім «Україна» — в межах розселення українського етносу.
Щодо походження ще одного етноніму — «Мала Русь» (малороси). Цей термін, згідно з дослідженнями М. Грушевського, з'являється у XIV столітті у Галицько-Волинській державі і, ймовірно, пов'язаний з виникненням нової метрополії (яка протиставлялася старій, київській). Але тут зберігається і стара назва — «русин», за якою відрізнялися українці від сусідніх слов'ян.
Із зміною історичної ситуації (після розподілу Польщі) і за наявності етноніму «Русь» у сусіднього народу, що став гегемоном у регіоні, з XVII століття поширюється термін «Україна» (українець).
Пізніше поширюється назва «Малоросія» (спочатку на Гетьманщину, згодом — на всю Україну). Але, за визначенням М. Грушевського, ця назва мала літературний і чисто умовний характер (як і термін «південноруський»). Народ так себе не називав. Етніконом залишається слово «українець».
Відзначимо, що виникнення у XVII столітті самоназви — етнікона «українець» пов'язується з формуванням етнічної самосвідомості, що є однією з обов'язкових, найістотніших ознак етносу. Визначальною для долі етносу подією є формування його території. Як вже йшлося, українці-автохтони жили на своїй землі з глибокої давнини. Звичайно, вона не залишалася без змін, розширювалася на південь і північ, багаторазово перерозподілялася між сусідами, зазнавала їхнього впливу, що позначалося на мові українців, їхніх віруваннях, культурі.
1594 року фастівський католицький єпископ Й. Верещинський відзначав, що «Україна... є довша й ширша, ніж Велика й Мала Польща». В цілому ця територія співпадає з сучасною Україною.
Так само не залишалася незмінною і назва цієї території. Отже, розглянемо історію назв, які передували появі назв «Україна» та «українець». Описуючи народи, які жили тут у IV столітті до н.е., Геродот називав країну їхню Скіфією. У складі Великої Скіфії були протослов'янські племена, найдавніші пращури українців (скіфи-землероби, скіфи-орачі). У II столітті до н.е. ця сама територія у працях грецького географа Птолемея називалася Сарматією (Європейською). Серед різних племен, які мешкали в цій країні, були і давні слов'яни («венеди», «ставани», «суобени»).
На зламі двох епох — пізньоантичної та раннього Середньовіччя на теренах України склався великий союз антів — об'єднання ранньодержавного типу. Їм належала велика територія українського лісостепу від Дніпра до Дністра. Найближчими сусідами їх були склавини-слов'яни, що мешкали між Дністром і Дунаєм. Пізніше ці два слов'янські об'єднання трансформувалися в окремі племінні князівства — «славінії». Ми знаємо їх власні назви: поляни, деревляни, сіверяни та інші. У VIІІ-ІХ століттях декілька «славіній» утворили об'єднання, відоме під назвою «Руська земля».
Першу згадку про неї вміщує трактат візантійського імператора Костянтина Багрянородного «Про управління імперією» (948-952 рр.): «Русь із центром у м. Києві». Невдовзі біля цього центру завдяки об'єднавчій політиці київських князів утворилася могутня держава — Київська Русь (ІХ-ХІІ ст). На початку XII століття Київська держава розпалася на окремі руські князівства. На території України в той час основним політичним об'єднанням було Галицько-Волинське князівство.
Знадобилося ще кілька століть у рамках Литовської держави і Речі Посполитої, щоб виокремився етнічний простір власне України. За утисків католицизму діяли чинники, які прискорювали процес етнічного самоусвідомлення українців.
Підсумовуючи фінальний стан «довгого трьохсотріччя», професор Н. Яковенко писала: «Об'єднання Польщі та Великого князівства Литовського в Річ Посполиту двох народів полишило за бортом політичного життя третій компонент — український...» (Яковенко Н. До питання про методологію вивчення історії України// Генеза. — 1996. — № 1/4 — О 122-123).
У боротьбі за незалежність, релігію, мову та культуру відбувається консолідація українців, створення власне українського етносу припадає на XVII століття.
Отже, українці як «модерна» нація формуються в межах території, де з давніх-давен виокремилися протослов'яни і де відбувався їх подальший етногенез у взаємодії з іншими етносами. Тому, зважаючи на цю обставину, схема етнічного розвитку Грушевського-Брайчевського, наведена вище, в якій відображені генетичні зв'язки українців з більш ранніми етносоціальними утвореннями (анти — первинна Русь \/ІІ-\/ІІІ ст. — Русь (Київська) ІХ-ХІІІ ст.) є безперечно виправданою. Але з одним застереженням: не можна говорити про тотожність українців з ними. Образно кажучи, до слов'янського «стовбура» у процесі етногенезу було прищеплено чимало іноетнічних «пагінців», внаслідок чого сформувалися особливості нового етносу — українців.

Пошук

Друзі сайту